Radio Archives   St. Nicholas Home Page

Ukrainian     click the arrow (play)      English

13 February, 2011

+ Христос Раждається!                                                                                               

Дорогі радіо слухачі!

Господь наш Ісус Христос часто служився притчами у своїх проповідях. І на це є поважна причина. Його слухало багато людей. Ті, що були вчені і зовсім непесьмені. Чоловіки і жінки. Старші, молодші і діти. Здорові і хворі. Свої і чужинці. Усім їм треба була дати духовний корм, навести на правильний шлях. Указати на небезпеку. І все це у зрозумілий спосіб. Треба було говорити так, щоб це залешилося назавжди у пам'яті слухачів. Тому він і навчав у притчах. Люди могли забути науку, яку Христос передавав, але пам’ятали притчі і пригадавши їх, пригади би і науку. Можливо також, що ця наука не була у цей час усім зрозуміла, але пригадавши притчу пізніше, коли час був підхожий, вони зрозуміли б і навчання, що стояло за тою притчою.

Сьогодні неділя про митаря і фарисея. Господь через притчу навчає нас про молитву, при тому звертаючи увагу на покаяння митаря з одного боку і самохвальбу фарисея з другого.

Митарів люди не любили. Ми вже чули про це коли розважували про Закхея минулої неділі. Митарі збирали податки для Римлян, а при тому обдурювали людей, наплачуючи більше ніж було потрібно, і в такий спосіб збагачувалися, а в той сам час бідні ставали ще біднішими. І не було до кого піти, щоб пожалуватися. Римляни не вислухали б скарги на митарів, бо ці останні були їхніми урядовцями, які їм постачали гроші, яких вони шукали. Тому митарів вважали ворогами народу, які одначи з того собі нічого не робили, бо мали попертя з боку уряду.

Фарисеї натомість, були люди вчені, шановані, які вміли закон, побожні, постили, молилися, давали постійно дисятину на храм, були патріотами, одним словом – прикладні до наслідування. Не можна було їм нічого закинути.

І так чуємо у євангелію, приходять до храму щоб помолитися - один фарисей і один митар.

Фарисей вміє молитися. Псальми він на память знає. Ціле святе письмо у нього як з рукава. По потребі він зацитує якого небудь пророка. Насамперед пригадує він Богові, хто він є. “Ось я", каже, "фарисей; той що постить завжди коли треба постити; той, що дає милостиню і то так, щоб інші бачили і з мене брали приклад; той, що нікого не кривдить; той, що завжди направляє інших на правильну дорогу, пригадуючи їм їхні провини. Я жодної Твоєї заповіді не переступив. Даю на Боже, і Ти, Боже, віддаєш мені багато, за що Я Тобі невимовно дякую.” Фарисей вдячний Богові, що він неє, як інші, що Бога не шанують. “Дякую тобі”, продовжує “що я неє подібний до інших людей, тай як наприклад до того нещасного митаря, що ось там у кутику стоїть. Він же насправді не повинен був навіть прийти тут до Твого хорому, бо його присутність осквернює це святе місце, але в такого роду людей ні стиду ні сорому. Для нього нема жодної надії на спасіння. Він напевно по правді одержить від тебе заслужену кару. Дякую тобі за твою справедливість.”

Фарисеєві здається, що Бог мусть бути вдоволиний з нього. А може навіть повинен йому дякувати, бо він-фарисей іде правильним шляхом. Коли б всі були так як він, то запанував би рай на землі. Він все знає, що слід робити, ніякої зміни життя він не потребує. Він самовистарчал­ьний у своїй духовості. Він досконалий. Нічого від інших навчитися не може, і жодної помочі від Бога не потребує.

А митар бє себе у груди кажучи: “Боже милостивий, будь мені грішному.” Він знає, що не має чим хвалитися, що нічого доброго не зробив, а брехати Богові, очевидно не буде, бо Бог все знає. Хай його ім’я буде благословенне. “Нагрішив я багато, Господи, прости мені. Очисти мої гріхи.”

Ось митар сам визнає, що нагрішив багато. На кожному людсьлкому суді, був би засудженей. Не треба доказувати, що він грішник. Людей кривдив і Бога не шанував. І що ж. Христос мусить його засудити а фарисея похвалити і винагородити. Та не так воно стається, як нам нераз здаєть­ся. Самохвальба фарісеєва, не могла припасти до вподоби Богові. Фарисей насправді не молився до Бога, він молився до себе самого, велечав себе, поставив себе мірилом повидінки. Для нього вже і Бога непотрібно. І сказав Христос. - Митар пішов оправданий до дому, бо він себе впоко­рив, визнав свої прогрішення, а не фарисей, що тільки вмів себе вевищати, хвалитися а інших при тому засуджувати, кидати в багно.

Дорогі в Христі. Як ми молимося? Будучи християнами, вважаємо себе кращими від тих що Христа не знають. Набрали ми більше чеснот, і хвалимося немов це наша заслуга. Та хто ж як не ми повинні іти за Христом, і тому нема причини нам хвалитися. Нащо нам переборщувати свої чесноти, велечатися своїм духовним поступом, а в той сам час змішувати інших з болотом, применшувати їхні заслуги засуджувати їх. Часто порівнюємо себе до грішників, і ростимо бо ми кращі за них. Якщо вже потрібно порівнювати себе до когось, то радше порівнюймо себе до тих, що стоять на більшому щаблі досконалости. Порівнюймо свій піст до посту Св. Івана Хрестителя, давання милостині до св. Отця нашого Миколая, свою віру до віри мучеників, які своє життя віддали за Христа. Пам’ятаймо завжди на слова Господа з нинішного євангельского читання: “Всякий хто підноситься, буде принижений, а хто принизується, буде піднесений.'

Фарисей не міг би зрозуміти милосердя Божого і його прощення, коли б знав, що молитва митаря, буде кращою від його молитви, подібно до старшого брата з притчі про Блудногого сина, про що розважуватимимо наступної неділі. Фарисей залешився при своїй гордості, думаючи про правдивість свого осуду, і до дому повернувся ні з чим а з переконанням, що все у порятку, бо сповнив свій обов’язок бути на молитві.

Нераз і ми стараємося приходити до церкви, бо тим сповняємо обов’язок, а тих, що там не ходять, вважаємо нищими від себе і великими грішниками. Постимо, бо це церковний закон, а тих що не постять вважаємо нездатними до царства Божого. Явних грішників засуджуємо, а себе, потайних, легко оправдуємо.

По прикладі митаря скажім: “Боже, милостивий, будь мені грішному.” Навіть, коли б допустилися тяжких прогрішень не падаймо в розпуку. Нема людини без гріха, але також нема такого гріха, що милостивий Господь не міг би його очистити і простити. Каже Св. Іван Золотоустий: “Коли щоденно грішиш, щоденно повинен і каятаися. Коли ж і все життя змарнував у гріхах, будеш спасений, якщо покаєшся, бо де покаяння там і Боже милосердя, а чоловіколюбє Боже безмірне, і доброту Його висловити не можливо...”

Зробимо щось доброго, подякуймо Господеві, що послужився нами, давши нам здібності виконувати Його святу волю. Даємо милостиню, даваймо так, щоб того ніхто не запримітив і не похвалив нас. Радше хай похвала прийде від того, що дав нам дари, щоб іншим могти роздавати.

Нехай радість панує у наших серцях, хай притягаюча усмішка ясніє на наших обличчях а мир у душі, бо це буде ознакою що ми свідомі Божої присутности в нашому житті, яка дає нам запоруку, що ми за Його ласкою дійдемо до спасіння. Амінь!

+ Христос Раждається

(Коляда - Carol)

Dear Brothers and Sisters in Christ!

The man or woman who truly knows God, honors Him not only in a place set apart or a chosen temple, nor solely among feast days set by public calendar - but rather everyday and all day long; whether they are alone or in company.  But our hesitation lies in the fact that the closer we come to God, the more glaring are our faults.  The brighter the light of God's perfection and the more our imperfections are revealed.  In today's Gospel reading, two men come to temple to pray.  One man is a Pharisee, and the other man a publican.  While the Pharisee felt obligated out of habit and common display; the publican approaches with humility, teaching us how we should pray within the House of God.  The Pharisee was a man who revered himself above others, and further believed that his fasting and tithing made him great among men.  "God, I thank you that I am not like other men.  I fast twice a week, and I tithe from all that I receive."  The Pharisee was so confident of his own righteousness, that he looked down on everyone else around him, and this is the exact reason why Jesus told today’s parable: to reach out to those who are proud or those who think that their own goodness makes them righteous before God.  Righteousness is not something that we can obtain for ourselves.  Only the publican understood that righteousness and mercy come from God's goodness alone.  The publican stood at a distance and would not even look up to Heaven.  He beat his chest, deeply aware of his sinfulness, and bowed his head as he fell to his knees praying, "Lord, have mercy on me, a sinner!"  The publican was able to see that without God's mercy, he could not be saved.

In order to fully understand the lesson we must see that the Pharisee was not completely wrong and the publican was not completely right, and yet as the Gospel tells us, one of them was justified and the other was not.  The most important line from today’s parable serves as both a lesson and a stern warning: “Everyone who exalts himself will be humbled, and he who humbles himself will be exalted”.  Think about how many times we repeat the words “Lord, have mercy” throughout the Divine Liturgy?  The priest makes petitions before God and we ask for his mercy.  Even St. Paul found out early on in his ministry that true strength comes from admitting our weaknesses, and realizing that without God's mercy we are terminally diseased by our sins.  When we cry out to God for mercy, saying: "Lord have mercy on me a sinner", the Lord will strengthen us and make us righteous through His mercy alone.  In today's parable, both the Pharisee and the publican went in the temple to pray, but when we look closely at their actions and attitudes, we discover that they went there for entirely different reasons.  The Pharisee was seeking the audience of the people around him to likewise praise him and see him as righteous.  He was there to be seen and to be heard by other worshipers.  But Jesus warns about this kind of behavior, "When you pray, do not be like the hypocrites, for they love to pray standing in the synagogues and on the street corners to be seen by men" (Matthew 6:5).  But the publican, he knew he was a sinner, he knew he was far from God in his life, so he came to the temple to ask the Lord for mercy.  This forces us to look deep within ourselves and ask: Why do we come to Church to pray?  When we prepare to come to Church, are we more preoccupied with who will see us than we are about connecting with God? 

There was a little boy who was kneeling by his bed with his mother to say his nighttime prayers.  He began to shout at the top of his lungs, "Dear God, I have been real good this year so please let me get a new bicycle for my birthday."  His mother said, "Son, God is not deaf, you do not need to yell."  To which the boy replied, "God is not deaf but grandma is, and she is sitting in the next room."  All of our acts of personal devotion must be sacred and personal – not intended for the listener but rather God - for the man or woman, who does not seek our Lord outside the temple, will surely lose sight of Him within.  Our prayer is a constant communion with the Lord.  For even if we whisper, even if our words fail to speak from our hearts, a gentle cry rises from within us, and God never fails to hear our innermost appeal.  "Lord have mercy on me, a sinner."  Prayer marks our point of transcendence, from the human consciousness to the Divine Presence, the point at which we can completely surrender our heart and soul to the Lord.  But only a humble heart may truly be exalted, for only humility directs us beyond our sins and offenses, and points us toward the Lord who is all merciful.  Genuine worship does involve spectators, but only an audience of one.  When we come to Church to pray, we should only be concerned about developing our relationship with the Lord.  Prayer becomes the way by which we struggle to be with God.

Ed was sitting outside his bookstore reading, one nice spring evening. On a cement ledge several yards away, a homeless man was begging for change. Ed had seen him many times - he was a "regular" in the neighborhood - and often used an unexpected pitch to get attention. He was irritable, but funny and friendly. His name was Paul. Ed would often bring Paul food and during the winter months he gave him refuge in his store. But this spring evening the urban street was especially quiet when Ed noticed a man walking down the street, apparently going home from work. Ed assumed he was an executive - middle-aged, tall, and distinguished, with slightly graying dark hair. He had all the appearances of corporate success. He was extremely well-dressed in a navy blue pinstriped business suit that probably cost about two thousand dollars, silk tie, starched white shirt, briefcase and polished black business shoes. Ed usually called men like that "Pinstripes".  He knew that Paul would not allow someone like that to pass by without a request, but when it came out, even Ed was startled.  "Can I have your shoes and socks, sir?" asked Paul.  That "sir" really added to the strangeness of the question.  Now, Ed would have assumed that Pinstripes would have just walked quickly on.  But he did not.  He walked over to Paul and asked him to repeat the question. After he did, Pinstripes asked him what size shoe he wore.  Paul replied "nine and a half".  Ed saw the utterly bewildered look on Paul's face.  Pinstripes said: "Well, you're in luck!"  And he reached down and untied both of his shoes, and slid his feet out of them.  "And you asked for my socks, too?" said Pinstripes. "Well, you're right – you can't wear dress shoes like these without the socks to go with them."  And Pinstripes reached under the tailored cuffs of his business suit and pulled off his black socks.  He picked up both shoes and socks and handed them to Paul with great dignity, reserve and respect. Then he picked up his briefcase and proceeded barefoot, still dapper in his impeccable business suit with his necktie tied just right and his briefcase swinging ever slightly. Ed watched until Pinstripes found his car about one block further down.  Paul was beside himself with joy.  He held up the socks - they were the expensive thin, long, black socks that businessmen wear. They were new. Then Paul held up the shoes for Ed to look at. They, too, were new with no wear on the soles or the heels. The leather was shining and like nothing Paul had ever seen. What could have prompted the dignified owner of these shoes to take them off and give them to a homeless man?  He had probably worn them through business meetings and in plush offices, and belonged to a world that had no relation to the homeless world of Paul.  Most people would simply walk around Paul and scowl at him, judging him by his appearance and lifestyle, but not Pinstripes.  Paul held on to those shoes for as long as Ed could remember.  As for their original owner, Ed just imagined him arriving at his affluent home and explaining his bare feet to his family.  He could still see Pinstripes, the essence of corporate dignity, walking to his car and leaving Paul with a true gift of the heart.  That demonstration of quiet generosity and humility was something Ed would never forget.

The Pharisee in today’s Gospel thought he had great knowledge of God, but knowledge without humility is useless, he did not have the feelings that we should have toward our fellow man, or even the feeling of incredible unworthiness before God.  He lived in an externally righteous way and thought himself righteous, but he was even more depraved than the publican, because he had no real knowledge of God in his heart.  Can you see the contrast between these men?  Do you see what made the Pharisee fall away and what made the publican cling to God?  It was King David who prayed in Psalm 50: "Have mercy on me, O God, according to your unfailing love; according to your great compassion blot out my transgressions.  Wash away all my iniquity and cleanse me from my sins."  God will always welcome those who humbly trust in His mercy and righteousness.  With today’s Gospel reading, the Church is trying to prepare us so we can look inside ourselves, and learn more about our own relationship with God, since Lent will soon be upon us.  And while trials and difficulties will not be lacking, even St. Paul writes: “Continue yourself in the things that you have learned and have been assured of, knowing of whom you have learned them”.  We need to preserve ourselves with patience and charity.  The Lord said, “Be perfect as your Heavenly Father is perfect."  When someone smites us we are to turn the other cheek, and, if our enemy has us go with him one mile, we are told to go with him two.  The Word tells us what seem to be impossible things, but Christ also taught us: “What is impossible for man is possible with God.”  Through our knowledge and faith in Christ, we can come before the Lord with the assurance that He forgives our sins and listens to our prayers.  My brothers and sisters, may the presence of the Almighty in our lives, continue to guide us through our Lenten journey, through the Passion of Christ, and onward to His Glorious Resurrection. 

A-me-N

(Коляда - Carol)