Radio Archives   St. Nicholas Home Page

Ukrainian     click the arrow (play)      English

3 Квітня, 2011

+ СІХ!

Дорогі радіо слухачі!

Четверта Неділя Посту присвячена св. Іванові Ліствичникові, який є автором твору «Драбина», часто називаного також «Драбиною до неба». Цей твір вміщає головні правила на монашому шляху від землі до неба. Тому-то твір св. Івана вважається «підручником» християнської аскетики, який тримає в долонях заохоту: «піднімайтесь браття».

Драбина, яку описав св. Іван, є важною в кожному часі, але саме в Великому Пості її особливо демонструється. В пісному часі вона особливо важлива, тому що:

1. Ця драбина дозволяє добре побачити в чому ми беремо участь і що нас чекає. Найважливішим є те, що коли вправляємося у чеснотах, тоді досягнемо найвищу мету – Ісуса Христа. Все, що робимо, робимо для того, щоб жити з Христом...

2. В житті людей, які починають духовну боротьбу, існує багато небезпек, тих укусів, шарпання, яке на гравюрі. Одною з них є бажання стати досконалим в одну мить. Часто монахи, але не тільки, після короткого часу подвигу, посту і тілесної молитви, уважають, або хочуть, щоб так їх сприймати, якби були вже на вершині «драбини». Так може бути і в часі Великого Посту. Після кількох успіхів легко втратити властиву оцінку своєї особи. У цьому творі описується про 30 ступенів «Драбини» і потрібно помаленьку, з великою увагою і покорою перейти всі з них. Не треба думати собі, що ми вже дуже високо, але радше ревно виконувати доручене. У покутному Каноні св. Андрія Критського – якого відправлятимемо в цей четвер, читаємо: «щоб ніхто не обманював себе думаючи, що він є щось, бувши нічим» (пор. Лист св. Павла до Галатів 6, 3).

Шлях, про який говорить Св. Іван Ліствичник, можна синтезувати в трьох наступаючих по собі періодах: перший проявляється у відреченні світу, аж до повернення до положення євангельського початківця-дитини. Отже, головним не є саме відречення, але те, що випливає зі слів Ісуса про повернення до правдивого дитинства в духовному смислі: стати, як діти. Іван пояснює: «Добрим фундаментом є той, що зроблений на трьох підставах і трьох колонах: невинність, піст і чистота. Всі просвічені в Христі (пор. 1 Кор. 3,1) починають із цих речей, беручи приклад з тих, які просвічені тілесно». Добровільне відлучення від осіб і близьких серцю місць дозволяє душі увійти в глибшу спільноту з Богом. Таке відречення веде до послуху, що означає покірне життя в упокореннях – яких ніколи не бракує».

На другий період поступу складається духовна боротьба проти пристрастей. Кожна сходинка драбини пов’язана з одною головною пристрастю, якій подається визначення і діагноз, а також лікувальні вказівки і пропозиції паралельних чеснот. Боротьба проти пристрастей приймає форму позитивну – вона не лишається негативною дією – завдяки образові «вогню» Духа Святого: «Всі, які беруть участь в цій боротьбі (пор. 1 Тим. 6,12), твердій і важкій, знають, що кидаються у вогонь, якщо справді бажають, щоб нематеріальний вогонь замешкав у них». Вогонь Духа Святого є вогнем любові і правди. Тільки сила Духа Святого є гарантом перемоги.

Останній період дороги – це християнська досконалість, яка розкривається на останніх семи сходинках «Драбини». Це найвищі рівні духовного життя, яких досвідчають, пустинножителі, ті, які дійшли до внутрішньої тиші і миру. З посеред трьох перших – простота, покора і мудрість – Іван, за Отцями пустині, за найважливішу приймає мудрість - уміння розпізнавати. Кожне діяння піддається розсудові; однак в дійсності все залежить від найглибших мотивацій, які потрібно відкрити. Таким чином, входиться в життя особи і говориться про розбудження в пустинножите­лю, в християнинові, духовної здатності, «чуття серця» та Божих дарів: «Як провідник і правило кожної речі, по Богові, нам потрібно прямувати за нашою совістю». Таким чином досягається спокою душі, завдяки якій душа може відкритись на глибину Божих таємниць.

Стан тиші, внутрішнього миру, приготовляє нас до молитви, яка за Іваном, є подвійною: «молитва тілесна» і «молитва серця». Перша є відповідна тим, які потребують допомагати собі тілесними поставами: підношенням рук, биттям у груди, та іншими; друга є стихійною, тому що вона є наслідком розбудження духовних чуттів, даром Божим тим, які віддаються тілесній молитві. Іван називає її «молитвою Ісусовою», вона твориться проказуванням самого імені Ісус, проказуванням, яке непереривне, як людський віддих. В кінці молитва стається дуже простою, попросту слово «Ісус» стає єдністю, або просто – нероздільно поєднується з нашим віддихом.
Остання сходинка драбини (30), зволожена «тверезим споєнням Духом», присвячений найвищій «трійці чеснот»: вірі, надії і, перш за все, любові. Закінчення «Драбини» вміщає синтез всього твору в словах, які автор вкладає в уста самого Бога: «Ця драбина навчить тебе духовної диспо­зиції чеснот. Я стою на вершині цієї драбини, як каже мій великий втаємничений (св. Павло): «Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов» (1 Кор. 13,13).

Говорячи про навчання Івана Ліствичника Папа Венедикт ставить нам запитання: чи «Драбина», твір написаний монахом, який проживав тисячу чотириста років тому, може сьогодні щось нам сказати? Чи життєва дорога людини, яка завжди проживала між горами Синаю, в так таких далеких часах, може бути для нас чимось актуальним? Він звертає увагу, що в першу мить могло б здаватись, що відповідь повинна б звучати: «Ні», тому що Іван Ліствичник є занадто від нас віддаленим. Але одночасно Папа вказує, що коли придивитись докладніше, то виявиться, що монаше життя – це тільки великий символ християнського життя. Воно показує, так би мовити, великими буквами те, що ми самі, день за днем, записуємо меншими буквами. Це пророчий символ, який об’являє, чим буде життя християнина у спільноті з Христом, з його смертю і воскресінням. Для нас особливо важливим є те, що на вершині «драбини» останніми ступенями є основні чесноти: віра, надія і любов. Це не є чесноти, яких досягають лише моральні герої – вони є даром Божим даним всім охрещеним: в них зростає також наше життя. Початок є також кінцем, точка виходу є також точкою завершення: увесь шлях веде до завжди більш рішучого здійснення віри, надії і любові. В тих чеснотах присутнє все.

Папа Венедикт закінчує свої роздуми про Іван Ліствичника заохотою, спрямованою до всіх охрещених - священиків, монахів, мирян: Вийдімо, отже, на цю «драбину» віри, надії і любові –дійдемо нею до правдивого життя.

За: http://beta.bazylianie.pl

+ С.І.Х!

(пісня)

Dear Brothers and Sisters in Christ!

Today, the Church calls our attention to St. John Climacus, because this Father, who lived in the seventh century, realized in his own life the ideal of penitence on which we should fix our eyes during Lent.  St. John knew that faith has neither sense nor value if it is not ultimately an expression of love.  And we remember him at Matins and again in Vespers when we address St. Climacus with these words: “This is why you entreat us: Love God so that you may live in His eternal goodwill, and let nothing be set higher than this love”.  During the liturgy we continue reading from the Epistle to the Hebrews.  This tells of the penitence and endurance of Abraham, and of the final realization of the promises that God has made to him.  It is impossible for God to lie; that is why like Abraham, we have strong consolation, as those who have fled for refuge to lay hold upon the hope set before us through our Lord and Savior, Jesus Christ! 

Today is the fourth Sunday of Great Lent, and on this day in a simple, but sublime way, the Gospel reading reveals to us the path of deliverance, and the tender love and mercy which Jesus holds out to a hurting humanity.  Today our lesson opens with a father caught in the grips of an understandable fear, lost in his worry over the illness of his child, this father seeks out Jesus.  His child is tormented by demons, the Apostles cannot seem to cure him, and so the father goes to Jesus.  He comes to Him, explaining how a demon has cast his son into the fire and into the water, and how he could only with great difficulty save his son from being burned or drowned alive.  Christ says to the man, "All things are possible to him that believes."  This is definitely true.  We understand this.  We accept these words.  We believe that absolutely, God can do everything!  We read the lives of the saints, we read the scripture, and we believe that when Lazarus came out of the tomb, God had brought the breath of life back into him. We believe.  But do we believe that God can deliver us from our sins, from our passions and afflictions, from the things that we have been doing wrong?  We see Jesus heal this possessed boy and we believe in the power of God, and then we think of this innocent child who obviously deserves to be healed, and we wonder in our own state of sinfulness, if we deserve to be healed.  If Christ came to you or me today and said, “Do you believe that I can do this for you”? What would we say to Him?  The beautiful reality of today’s Gospel is that it reminds us of Christ’s mercy, and how in light of His compassion and love for us, Christ can and will heal anyone who comes before Him in need.  But we must believe that the Lord can and will do what we ask of Him.

We are faced with a dramatic Gospel reading today in that each of us can certainly feel the pain and anguish that this father must be going through.  His child is sick, and it seems that no one can heal him.  Considering when my own son has been ill or needed surgery in the hospital, I think of how badly I needed to cling to the belief that he would be okay.  As a parent, we need certainty because the love between a child and a parent is an unbreakable bond.  This father cries out to Jesus with tears: “Lord, I believe, help my unbelief.”  And Jesus takes pity on the father, He accepts his level of faith, and heals the son.  "All things are possible to him that believes," these are perhaps the most powerful words from today’s Gospel reading, because they force us to reexamine what we truly believe.  Over and over we doubt ourselves.  Sometimes, we even doubt that God can remove from us a certain sin or ailment, because it has plagued us for years.  But when we do that, there is this guilt in us that pushes us away from holy things and that causes our disbelief.  So because of that temptation, I believe the words of this man are recorded in today’s Gospel, so we may more readily believe in the healing power of Christ when it comes to our own afflictions.  "Lord, I believe; help my unbelief!"  These words are not some riddle, some clever euphemism, but they are truly what God does to the soul.  He takes our unbelief, and if there is even the slightest seed of belief in us, he makes it grow.

Furthermore, Christ explains after the healing that if your faith is as a mustard seed, God will do anything.  A mustard seed is tiny; you can barely see it, but it is a very potent seasoning, and it can grow into a great tree from very meager beginnings.  And because of the faith of the father, Christ heals his son and the demon is cast out of the boy, never to return.  God takes on our infirmities and makes us able to live.  This is the implication of the incarnation.  This is why we can be saved.  God has made our flesh able to live - He lifts us up each and every day.  But God will only change us if we believe that He can.  So many times in life, we doubt our faith.  We wonder if our belief is enough to get us through the difficulties in life.  But when I read today’s Gospel and I think about the father’s plea to Jesus: “Lord, I believe, but help my unbelief”.  I think about the miracles that touch our lives, those healings beyond explanation, the protection in times of danger, the unseen force and magnificence of God that is very much present in our lives at all times - the way that sometimes, through miracles, the Lord helps our unbelief in order to remind us that He is still in control - healing us, protecting us, loving us at all times and in all circumstances.

When Austin was six years old, his dad would always cut their lawn on a riding mower. He and his brother and sister loved to sit in a trailer being pulled by the lawn tractor. His dad did this often, because it was such a treat for the kids. They would pretend their dad was taking them to far away land full of new and exciting adventures.  On one of these occasions, the tractor stopped and Austin assumed his dad was done mowing the lawn, so he stood up, not realizing that his dad had merely stopped to avoid a rabbit hole.  Suddenly the tractor lurched forward, throwing Austin on the ground.  His dad, unaware of what had happened, backed the trailer up and over Austin.  He realized something was seriously wrong because Austin’s brother and sister began screaming as Austin went under the tractor.  Their dad pulled forward and stopped the mower; immediately he grabbed his son and ran with him into the house.  Everyone feared the worst.  Austin’s pants were shredded to pieces, because his legs had been under the mower deck.  His mom called the ambulance immediately and both parents were frantic, because Austin’s head (at some point) had also been forced under the back tire of the tractor.  Amazingly enough though, Austin did not have one single cut or external mark any where on his body, and a CT Scan revealed no concussion or contusions from the weight of the tire on his head.  His pants were shredded so badly that they actually fell off his body on route to the hospital, but his legs were never cut or scrapped by the blades of the mower.  His pelvis was bruised slightly, so Austin had to stay a few days in the hospital because he could not walk at first, but there was no external trauma.  The doctors and his parents were truly amazed that Austin survived such a deadly encounter.  Within three days, Austin was up and walking well enough to return home to his brother and sister who were very relieved to see him alive and well.  But the real miracle behind the story is what Austin remembers from his encounter.  He recalls very clearly that while he was under the tractor there was no sound, or pain.  Austin said that he could see his body move under the mower, but it was as if someone had lifted him to a point where his body was not touching the ground or the blades of the mower – lifting him just enough to avoid tragedy.  By all logic, Austin should have been torn apart and crushed by the riding mower, but he was fine, and his parents still have the shredded pants that fell off his body as living proof of their son’s miracle.  I am sure each of you listening today can remember such a time in your own life; a time when you knew that God sent you a miracle; a wake up call to remind you of your faith.  Something that either protected you from harm or healed you completely!  We are very much like the frantic father in today’s Gospel.  We need the Lord to help our unbelief – because our faith is not enough, and no matter how hard we pray, we sometimes forget that.  So we need to place our trust in God.  We need to have the faith of a mustard seed.  I have often thought that the real gift behind a miracle is found in that moment’s pause, when we first realize what God has done for us and say ‘Lord, thank you – thank you for helping my unbelief’.

During this time of Great Lent, we need to feed our faith with activity, with fasting, and with prayer.  Then, God will hear us when we say, "Lord, I believe, but help my unbelief."  Jesus will not only hear us; He will bring a steady flow of peace and healing to our souls in order to strengthen our belief.  The Bible is filled with many people who spent time in the presence of God and were fulfilled by their faith.  From the very beginning of God's Word, I am often drawn to Noah.  Here was a man who placed all his faith and trust in God.  It was not the fact that Noah built an ark or preached for 120 years that made him an honorable man.  And it was not that Noah was sinless either, for no man or woman is without sin.  But it was Noah’s faith in what God told him to do that made him righteous before God.  It was the fact that he was willing to change his mind about himself, his world, and his future based solely on the Word of God.  He walked by faith, and not by sight - and so must we!  During this coming week of Lent, we have the example of St. Mary of Egypt.  The Great Canon of St. Andrew of Crete, which is celebrated this fifth week of Great Lent, in part honors Mary of Egypt as an inspirational example of how God can completely heal a person.  For years she led a sinful life, and then during a pilgrimage to the Holy Land, she repented her sinful life and was converted, retiring into the desert where she spent the rest of her life in prayer.  The Venerable Mary of Egypt believed that God could change her.  She believed that God could deliver her from sin, and the Lord healed her completely.  My brothers and sisters, during the remainder of our Lenten Journey, we must approach God in faith, coming before Him with an attitude of trust and humility - and when we say: "Lord, I believe, help my unbelief”.  We need to trust that the Lord can and will make us whole again.

A-me-N