Radio Archives   St. Nicholas Home Page

Ukrainian     click the arrow (play)      English

28 Листопада, 2010

CIX!

Дорогі радіо слухачі!

Цього року світова українська громада вшанувала 77-річницю Голодомору-Ґеноциду в Україні у 1932-33 роках. Офіційною датою вшанування в Україні була субота , 27 листопада. Св. Літургія за поморених голодом була в нашій церкві Св. Миколая в Баффало вчора о 10 г. рано. Нам слід завжи пам’ятати про страждання в Україні у ті тяжкі роки.

З цієї нагоди Появилося спільне послання Української Католицької Церкви та Української Православної Церкви Америки і Канади якого перечитаємо тут у цілості.

„Українці світу будуть поминати 77-му річницю голоду-геноциду Голодомору, влаштованого Йосифом Сталіним і Совєтським режимом проти народу України в 1932-33 роках. Ми спільно будемо молитися за душі понад семи мільйонів жертв цього штучного голоду. Ми піднімемо наш об’єднаний голос проти цих жорстокостей та мук, що застосовувалися в ім ’я ідеології.

Важливо, щоб ми пам’ятали більш як 7 мільйонів невинних жертв чоловіків, жінок, дітей гордої нації, які просто намагалися захиститися від насильної колективізаційної політики Совєтської Росії. Кордони були замкнені. Продукти та хліб конфісковані. Непокірні розстріляні. їхні душі закликають до пам ’яті. Зберімося в наших святих церквах на молитву за їхні душі. Поєднаймося з ними у спільній святій молитві.

Святий Павло нагадує нам, що ми «більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (Еф. 2, 14-22). Ми, ваші єрархи, нагадуємо вам, як членам дому Божого, про здійснення вашого обов’язку – у спільній молитві згадати жертв цього голоду.

Ми також покликані стати живим голосом за справедливість для мільйонів жертв Голодомору. Ми покликані постійно пам ’ятати самі і нагадувати всьому світові, що цей голод виник як результат політики репресивного зловісного режиму. Більшість світу відмежувалася від того, що відбувалося в той час. Голоси за справедливість та демократію заглушувалися, головно засобами масової інформації, які підтримували репресивний режим у запереченні існування штучного голоду. Наші живі голоси потрібні для того, щоб зберегти пам’ять про такі акти геноциду і не допустити їхнього повторення. Спроби заперечити та применшити страшні наслідки цього штучного голоду продовжуються і сьогодні.

Наш міцний і наполегливий колективний голос потрібний, щоб упевнитися, що жертва семи мільйонів не забута і ніколи не повториться. Ваші єрархи заохочують вас стати частиною живої совісті тих, хто страждали. Пам’ять про них і їхня жертва не мають бути забуті, чи применшені. Жертви геноциду в Україні треба згадувати, повертаючи їм справедливість та гідність пам’ятати про них та про інші подібні жертви геноциду в усьому світі.

Ми єрархи Української Католицької та Української Православної Церков Сполучених Штатів та Канади молимося за те, щоб це спільне пастирське послання до наших вірних послужило джерелом натхнення для українців єднатися в молитовному поминанні та в спільному згадуванні більш як семи мільйонів жертв Голодомору-геноциду в Україні 1932-1933 років.

Нехай пам’ять про жертви Голодомору-геноциду буде вічною!”

Слідують підпис владик обох церков.

О. д-р Юрій Аввакумов, декан гуманітарного факультету УКУ два роки тому говорячи про Голодомор так роздумував.

„Про сенс безвинного страждання запитує себе людина з тих пір, як вона існує. Пригадаємо, напевно, найвідомішого з таких запитувачів – праведного Йова, якому присвячена одна з біблійних книг. Багато було спроб у різних релігіях вирішити цю проблему, запропонувати людині пояснення, розраду, заспокоєння – одні шукали такого заспокоєння у нірвані, інші – в обіцянці реальних тілесних насолод у будучому житті. Але я переконаний, що немає і не може бути на це неймовірно важке запитання іншої відповіді, окрім предмету нашої з вами віри – постаті Ісуса Христа. Бо ми – християни – маємо Бога, що нерозривно поєднав себе З ЛЮДИНОЮ, ЯКА СТРАЖДАЄ. Ісус промовляє кожному з нас через свій Хрест та своє Воскресіння: “Я з тобою, Я прийшов постраждати задля тебе. Постраждати – і показати тобі шлях перемоги. Перемоги не зовнішньої, – через насильство над іншими, – а внутрішньої – через внутрішню правду Хреста. І лише така перемога чогось варта у нашому житті”.

Отже, пам’ять про Голодомор є і має бути водночас проповіддю про Ісуса Христа, його Хрест та воскресіння. Хрест Христовий перемагає – так, як перемагає сьогодні правда про Голодомор. З того випливають для нас принаймні три вагомі духовні уроки.

Перший урок: шанувати гідність людського життя. Якщо колись станеться так, що хтось, якийсь політик чи лідер вам скаже, що оце або інше людське життя потрібно було для якоїсь нібито “вищої” мети – не вірте, не заспокоюйтеся, не спалюйте у собі ваше сумління: забирати в людини життя, дане їй Богом, – це злочин.

Другий урок: шукати правди, не боячись засудити гріх. Мусимо чинити опір гріхові, й не лише гріхові “індивідуальному”, а й “структурам гріха”, якщо використати вислів блаженної пам’яті Папи Івана Павла ІІ. Коли сумління нам підказує, що політична влада, з якою ми маємо справу, має гріховну, а тим більше диявольську природу, ми мусимо, якщо хочемо бути гідні Христового імені, мати мужність сказати цій владі “Ні”.

І третій урок: навіть якщо трапиться так, що навколо нас буде багато, занадто багато страждання, попри все не озлоблятися, не зачерствіти, а пам’ятати, що Ісус Христос віддав своє життя за нас на Хресті. Страждання – і співстраждання! – це релігійний ключ до цілого людського буття. І сьогодні ми, молитовно згадуючи про безвинно загиблих під час Голодомору, молитовно співстраждаючи мільйонам безвинно закатованих, стаємо й самі – хай навіть у малому! – сопричасниками Хреста Христового. А – як нагадує нам апостол Павло – ті, хто є сопричасниками Його Хреста та Його смерті, є сопричасниками і Його життя та Його воскресіння.”

Дорогі в Христі!

Просім Господа у своїх молитвах, що б ці страшні часи голодомору ніколи не повернулися, що б усі нарешті зрозуміли оцей найцінніший Божий дар життя. Людина створина на образ і на подобу Божу і ми всі маємо щось божественного в собі і це ніхто не має права від нас відібрати. Коли стараємося насміхатися з іншої людини, коли маємо бажання її знищити, ми насправді сміємося з Христа, що в цій людині перебуває, ми Його наново розпинаємо.

Господи стережи нас від нехтування життя інших і охорони нас від намислу тих, що зазіхають на наше життя, що хочуть відібрати від нас найдорожче, що Ти нам дав. Амінь!

+ С.І.Х!

 (пісня) 

My Dear Brothers and Sisters in Christ!

When I was in the 5th grade our teacher asked us to write a short essay about what we would ask for if we could wish for anything.  I remember that I wrote about my friend, Brian.  He was a boy in my class who had a lot of difficulty getting around, but he never frowned about it.  You see, Brian suffers from Muscular Dystrophy and I wished that Brian could wake up in the morning, and not have to worry about how he was going to get through every part of his day.  That Brian did not have to sit on the bleachers during recess, where I often sat with him, because it is hard to use the playground when you have braces on both of your legs.  Brian would have to get up every morning, and dress himself a certain way in order to fit his pants over his braces.  He would have to hold the lockers a certain way to move down the hall, and he could never go anywhere alone, because he would always need someone to help him loosen his braces in order to complete certain daily tasks that we so often take for granted.  I had wished that Brian could run out of his house in the morning as fast as he could and feel the way the breeze blows through your hair.  That Brian could play during recess with all of the other kids, and could know what it feels like to jump as high in the air as he could, being off the ground and completely free.  Looking back on that experience, I probably surprised my teacher with my essay because most kids asked for things that they wanted or the ability to go places, but Brian helped me realize that the things we may want in life should not be more important than the things that other people really need.  God uses the strengths and the weaknesses in each of us to help us recognize His presence in our world.

In today’s Gospel reading for the 27th Sunday after Pentecost (Luke 13:10-17), a woman who had been bowed down with an infirmity for 18 long years is healed on the Sabbath by Jesus, in a synagogue where He is preaching.  I think we can all relate to this woman, because at one time or another, we too have needed healing.  The ruler of the synagogue becomes quite indignant at what has just happen in his congregation.  But unwilling to chastise Jesus in front of the people gathered the ruler instead chastises the woman and those who had gathered for the services.  “There are six days on which work ought to be done,” he cries, “come on those days and be healed, but not on the Sabbath day.”  Christ's response to the ruler of the synagogue is firm, "Does not each of you on the Sabbath untie his ox from the manger, and lead it away to water it?   And ought not this woman, a daughter of Abraham whom Satan bound for eighteen years, be loosed from this bond on the Sabbath day?"  Jesus is reminding the Pharisees of how they pride themselves in saying, ‘We are the children of Abraham.’  Well, this woman, too, is a child of Abraham.  They hid from the warnings of John the Baptist by saying, ‘We have Abraham as our father.’  Well, she too has Abraham as her father.  And so the message of Jesus to the synagogue leaders was a message not only about their Sabbath keeping, and not only about their hypocrisy, but also about how they ought to relate to one other as fellow heirs of God's Kingdom.  Jesus showed them how everyone deserves compassion and healing, and especially on the Sabbath day.

All of us at one point or another wish to be free from something; whether it is physical limitations, or mental impairments, or spiritual dryness.  We all pray and try everything possible to be healed.  We pray for the strength to live each day to the fullest with the peace, comfort and strength of Jesus leading our way.  The woman in today’s Gospel had never met Christ, she asked for nothing and was promised nothing, but for over 18 years she suffered with physical limitations that left her unable to stand up straight.  And still she came to the synagogue to pray and to worship in every sense of the word.  This woman was in the synagogue on the Sabbath day.  She was bent over and could not stand up.  Yet she continued on in glorifying God in spite of her great physical adversity.  She came to Church even though she had no expectation of deliverance; she came because she was faithful to God.  Jesus was in the synagogue, too.  He was the teacher that day.  And what happens in today’s Gospel is quite amazing.  Jesus does not ask her about her disease, He does not need to, and she does not ask Jesus to heal her.  St. Luke tells us that, “When Jesus saw her, he called her and said to her, 'Woman, you are freed from your infirmity.'  And he laid His hands on her, and immediately she was made straight, and praised God."  This woman had not cornered Jesus.  She had not forced His hand.  Jesus could have finished His lesson and gone home and no one would have even thought about this woman.  But He stopped and called her over to Him, to free her from her infirmity, because Jesus shows compassion to all those in need, regardless of their outward appearance or their level of faith.

This Gospel account always reminds me of the prolific character, Tiny Tim, from Charles Dickens’s, A Christmas Carol.  My thoughts replay the scene where Tiny Tim and his father return to their home and the humble meal Mrs. Cratchit is still preparing for them, after they have just attended Church service on Christmas.  Mrs. Cratchit asks her husband how Tiny Tim was during the service, and Bob Cratchit says he was “As good as gold… even better”.  It always pulls on the strings of my heart when Bob Cratchit then goes on to reveal what Tiny Tim told him on their way home from Church: “Somehow he gets thoughtful, sitting by himself so much, and thinks the strangest things you ever heard. He told me coming home today, that he hopes the people saw him in Church, because he was a cripple, and it might be pleasant for them to remember, upon Christmas Day, who made lamb beggars walk and blind men see.”  I cannot help but ponder with amazement on how much this little child is able to think so little of his infirmity and yet so much about his thankfulness to God.  It speaks to all of us, because it makes us realize just how much we are all in need of healing.  I have a student this year who suffers from dwarfism.  He is a young man with a bright mind, who is struggling through life with a body that is no larger than that of a three year old.  Like Tiny Tim, at first glance you look at this young man and you might feel sorry for him, you empathize for the hardships he faces in life, and you begin to think that he is the one in need of healing.  After all, his body has not developed like most people, and you have to squat down almost on your knees just to talk with him face to face.  But the truth is that this young man reminds us of our own need for healing.  You see, my student may suffer from dwarfism, but that does not prevent him from attending school, being an altar server in his church, and volunteering in countless charity events throughout our community.  I have yet to hear him utter one word of complaint for any hardship in his life, because this young man only knows thankfulness for everything that he does have.  Like Tiny Tim, in Charles Dickens novel, this young man reminds us of just how much we have to be thankful for, and the God’s honest truth is that if we cannot see this for ourselves, then we are the ones in need of healing.  The woman in today’s Gospel also suffered a good deal throughout her life, and while Jesus healed her physical infirmity, the ones who really needed to be healed were the Pharisees, because when they looked at this woman they just saw a cripple in need of healing, and not a young woman whose faith could show them the way to genuine thankfulness before a merciful God. 

Jesus wants us to know the God of Abraham, Isaac and Jacob.  But Christ did not think this was the result of our labors, to keep the Sabbath or any other law.  Knowing God, being a child of God's Kingdom is not our accomplishment; it is God's Grace; a gift, undeserved and unachievable, but ours nonetheless.  Jesus healed a crippled woman on the Sabbath because it was an assertion of the Kingdom of God on the Sabbath.  After her miraculous cure the Bible records for us that she “glorified God”.  This was her immediate response to her cure.  She recognized the Divine power that Jesus had and praised God for it.  This was not work - it was joy!  Joy in the Lord; joy in His presence and goodness.  The joy found in the healing of others or being healed yourself.  But the Pharisees’ were so focused on fulfilling the dot and title of the Law, that they were unable to recognize the real presence of the Lord on the most holy of days.  The woman received what the Pharisee could not - grace, poured out, overflowing, and unending grace from the hand of God Himself.  Real worship is not excluding the needs of others on the Sabbath; it is not just singing hymns, although they are lovely, it is not just reciting prayers or hearing a sermon, although they are inspiring.  The Sabbath God wants us to share is when our Lord meets each of us in the people we touch and the service we provide out of love for one another.  And that is the basis of our Christian experience - to be more and more like Christ to one another!  My brothers and sisters, Sunday Worship should be looking into the face of our Creator, and receiving from God, His forgiveness, healing grace, and steadfast love, and then sharing that joy with one another.  That is the purpose of God’s Church – and in doing so may we always seek to glorify the Lord in all things.

A-me-N 

(пісня)