Bazaar    Bulletin    Radio    Jubilee    History    Choir    In Memoriam    Links    Home

     
Ukrainian           English

Дорогі Радіо Слухачі!

“Я подвизався добрим подвигом, скінчив я біг, віру збиріг. Далі збережено мені вінець справедливости, який мені в той день дасть Господь, справедливий суддя, не тільки ж мені але і всім тим, що полюбили Його появу.” (ІІ Тим. 4,7-8)

Отак писав до свого учня Тимотея, апостол народів, св. Павло, перебуваючи в римській вязниці, знаючи, що вже кінець його мандрівки тут на землі наблизився, і твердо віруючи у майбутню нагороду.

Так само міг би був сказати Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, за якго прославу ми сьогодні молилися по наших церквах, а завтра буде Св. Літургії у церкві Св. Миколая о 6:30 вечером з нагоди сотої річниці його відвідин у Боффало. Зі своєї молодисти відзначався побожністю. У одному листі, здається до своєї мами він так писав: “Ви не можете собі уявити, як мені подобається все що мале, старе і немічне.” Постійно допомагав тим що потребували помочі, не залежно чи були вони одного віроісповідання чи іншого, такої національности чи іншої. Ціле своє боголюбиве життя старався він про єдність нашої церкви. Він бачив її тяжкі страждання але також її майбутній буйний розквіт, якого початок ми є свідками сьогодні. Ще довго потриває, щоб наша церква стала на свої ноги як слід, але за молитвами Слуги Божого скорше чи пізніше прийде до того. І не важне, що він ще не прого­лоше­ний блаженним, і на це прийде час, але важне, щоб за словами Слуги Божого Патріярха Йо­сифа, молилися ми не про нього, але до нього, бо якщо ми не будемо визнавати його святим, інші також не будуть. Для нас він є святим. Проголошення його блаженним або пізніше святим, нічого не змінить у його єдності з Господом, і в його опіці над нашою церквою і над нашим народом.

Зі спогадів мами довідуємося, що Роман, це було хресне ім'я Слуги Божого, мав від малку нахил до самовідречення і жертви. Найбільшу силу будучий митрополит черпав у молитві, роздумуючи про Христові страсті. Знаний нам, один його рисунок, з якого багато розуміємо про Слугу Божого. Це рисунок Христа який несе тяжкий хрест, а коло нього багато інших христів. Це наші хрести, яких нам Христос допомагає нести.

Митрополит Андрей Шептицький упрoдовж 44 роки очолював Церкву в період двох Світових воєн, пережив сім режимів: австрійський, російський, український, польський, радянський, нацистський і знову радянський.

Народився він 22 липня 1865 року в селі Прилбичі на Львівщині. Походив зі стародавнього знатного українського роду, який у XIX столітті зазнав полонізації, члени родини стали франкомовними римо-католиками. Незважаючи на сильну опозицію з боку батька, він вирішує повернутися до свого коріння і стати ченцем Василіянського чину, щоб служити "селянській", як її називали в той час, Греко-Католицькій Церкві.

1899 він стає єпископом Станіславівським, та не довго він перебував у Станиславові, бо 4 травня 1900 року, пристіл Львівський лишається опорожнений, бо помирає у Львові Митрополит Сас-Куїловський.

Коли 22 жовтня 1900 року кир Андрей з прочанами відвідував Рим, Папа Лев XIII запросив його до себе на аудієнцію і сповістив про своє благословенне рішення – призначити його на Митрополичий престіл. 31 жовтня 1900 року у пресі з’явилось офіційне підтвердження про номінацію єпископа Шептицького Галицьким Митрополитом.

І так у віці 36 років отець Андрей Шептицький, обдарований надзвичайними духовними харизмами, стає Главою Греко-Католицької Церкви. Він невтомно трудиться, щоб примирити різні етнічні групи, і залишає по собі багату спадщину творів на тему сус­пільних проблем і духовности. Розробляє нові методи служіння. Засновує чин Редемптористів та монастирі Студійського Уставу в Україні та інші релігійні згромадження. Він стає фундатором лічниці, Національного музею, Богословської Академії, надає грошову допомогу різним релігій­ним культурним та освітнім установам.

Митрополит Андрей був покровителем митців, студентів, в тому числі і багатьох православних християн, а також піонером в екуменізмі. Він опанував єврейську мову настільки добре, що міг розмовляти з євреями. Під час його душпастирських візитів у міста єврейські громади зустрічали його з Торою. За роки нацистської окупації він переховував у своїх палатах сотні євреїв. У цей період митрополит пише пастирського листа "Не убий", який став сміливим про­тестом проти звірства нацистів, так як він постійно виступав проти большевицького терору.

Митрополит Андрей помер 1 листопада 1944 року. Зараз успішно триває процес його беатифікації. (RISU)

Прослав, Господи, слугу Божого Митрополита Андрея. Амінь.

На кінці перечитаймо уривок з МОЛИТВА КИР АНДРЕЯ ЗА УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

  «Всемогучий Боже і Царю всесвіту, Спасителю наш, Ісусе Христе, що всім серцем любиш увесь людський рід і своїм безмежним промислом опікуєшся кожним народом зосібна! Споглянь милосердно і на наш український нарід, і на кожний інший нарід, що з пов­ною наді­єю припадає до Тебе, як до свого найліпшого Отця і премудрого Царя. Ми, діти цього народу, покірно пос­лушні Твоїй святій волі, любимо всі народи, що їх Ти відкупив своєю святою кров'ю на хресті, а передовсім любимо щирою християнською любов'ю наш український нарід. Тим то з любови до нього, а радше з любови до Тебе, наш Боже, благаємо:

Прости йому всі провини, поправ всі його злі нахили, а скріпи добрі нахили; змилосердися над ним у всіх його пот­ребах. Борони його перед усякою крив­дою й несправедливістю ворогів. Зливай на нього безнастанно Твоє щедре благословення.

Благаємо Тебе, наш Боже, про особ­ливу опіку і поміч для нашого народу, щоб серед усіх переживань і спокус з боку світу, диявола й його слуг, він міг завжди зберегти небесне світло, перемагати витривалістю у добрім всякі труднощі і завжди належати до благос­ловенного Твого Божого Царства, і тут на цім світі і в небесній Батьківщині...»

+С.І.Х!

(пісня)

My Dear Brothers and Sisters in Christ!

Peasants in the depression era were hired by a wealthy benefactor to build some roads.  When they started the job the men worked well, they sang their native songs and put their total energies into the job.  They were so glad to be back to work again.  But little by little, they discovered that the roads they were building were not leading anywhere.  They simply ran out into the countryside and stopped.  This philanthropist, who meant well, had given them a meaningless job in order to feed them and supply them with a living wage.  But as the truth began to slowly dawn on them, these men stopped their singing, lost their enthusiasm and became listless.  Commenting on the incident, one man said, “For a man to work well there must be an end in sight.  The roads to nowhere are difficult to build.”  We all know what it feels like to have those moments when we are going nowhere, how the air around us seems almost stale and stagnant, making it hard to breathe spiritually.  And worst of all, that helplessness undoubtedly associates itself with us wondering if our lives have a sense of direction or purpose.

There are many people among our societies who are working hard, trying to build their lives, but who have also lost their enthusiasm.  Everyday feels like they are going nowhere.  They just pass through each day, having no joy, no song, no enthusiasm, because the roads of their lives are not leading anywhere.  Such a man is described in today’s Gospel reading, a man possessed by demons, whose life lacked meaning, whose road stretched out to nowhere.  He, like many people in our day, had no purpose in life.  But Jesus enters the scene and changes everything.  And the transformation Jesus brings to this man, He still offers to each of us today.  Many of us are possessed by our own “demons”, although we do not call them such, the concept of sin is still the same.  Whether we are possessed by our jobs or our monetary needs, our addictions or our desires, our weaknesses or our disabilities, we are all possessed by something that keeps us distant from God.  However, the one hope, our one resolve is that we may free ourselves from sin, cast off our earthly demons, and come to know our Lord and Savior, Jesus Christ.  Only then, can we say we are on a righteous path - a path that is going somewhere and has purpose.  Many of us are willing, but too few roads are built which lead us to Christ.   

The story of the demon-possessed man illustrates how a person can be so inwardly bound by their sins and possessions, that he or she suffers complete turmoil and pain.  Almost a complete exhaustion of faith!  Sometimes, this bondage is caused by our human frailty.  Sometimes, it is caused by our attitudes and afflictions.  Other times, it is caused by our inability to seek Christ.  But the good news is that Christ came to set each of us free, just as He freed the man in today’s Gospel.  Freed him to set a new course and build a new road that leads somewhere; freed him to find joy again in a life that now has purpose and meaning.  The only way to free us from the bondage of sin is to make our course steadfast in Christ.  The townspeople in today’s Gospel, however, did not respond as we would have expected.  After Jesus healed the possessed man, the whole multitude of people came and asked Jesus to depart from them, to leave, because they were seized with fear when they found out that their entire herds of swine were drowned in the sea.   Maybe the townspeople feared that Jesus’ coming meant a change for not only the demoniac, but also a change for them - a change that they did not want because they did not feel they needed it.  Change is upsetting for all of us.  Believe me, I know from my standpoint as a teacher, that change is never easy for my students, and it does not get any better when we become older and supposedly wiser.  We just become adults who cling even more to what is comfortable and constant in our lives.  But one thing we must ask ourselves: Will our spiritual freedom lead us to the same place it led this man in today’s Gospel?   

We were in a small group of adults, and were getting acquainted by going around the room, each of us telling something about our childhood.  One older lady had a good many disappointments and seemed bitter about her past. Then it was Alice’s turn.  I will never forget Alice’s face.  She spoke to us hesitantly: “When I was a little girl, I was put in an orphanage when my parents were killed in an automobile accident. I wish I could tell you that I remember them, but I was only 2 years old when it happened. I was placed in the foster system. I was not pretty at all, and no one wanted me.  But I can recall longing to be adopted and loved by a family as far back as I can remember.  I thought about it day and night.  But everything I did seemed to go wrong.  I tried too hard to please everybody who came to look me over, and all I did was drive people away.  Then one day, the head of the orphanage told me a family was coming to take me home with them.  I was so excited I jumped up and down and cried.  The matron reminded me that it was only a trial basis and that it might not be a permanent arrangement.  But I just knew it would be.  So I went with this family and started school in their town – a very happy little girl.  And life began to open up for me. Then one day, a few months later, I skipped home from school and ran in the front door of the big old house we lived in.  No one was home, but there in the middle of the front hall was my battered old suitcase with my little coat thrown over it.  As I stood there it suddenly dawned on me what it meant: They didn’t want me!  And I hadn’t even suspected.”  Alice stopped speaking, but we didn’t notice. We were each standing in that front hall looking at the battered suitcase and trying not to cry.  Then Alice cleared her throat and said almost matter-of-factly, “That happened to me seven times before I was 13 years old.”  I looked at this tall, grey-haired woman sitting across the room and felt my heart reach out to her.  I had just met Alice, but I found myself loving her and feeling a great compassion for her.  She looked up, surprised and touched by the way we were responding to her story.  But Alice held up her hand and shook her head slightly. “Don’t feel sorry for me,” she said, with a genuinely happy smile. “I needed my past. You see – it brought me closer to Christ”. 

Healing comes when we open ourselves to the Lord, when we choose Christ, when we allow Christ to work His power in our lives.  Have you and I allowed Jesus to change us?  I mean really change us?  From sinner to saved, from living for the temporary to having an Eternal purpose in our life?   Will we do as the man in today’s Gospel did; come kneel before Christ and be cleansed of our ‘demons’, or will we be like one in the crowd of townspeople and send Christ away?  Jesus came to save souls and make our hearts right with God, but in today’s Gospel reading many hearts were left unchanged because the people of Gerasa wanted nothing to do with Christ.  The choice is ultimately up to you and me – no one can make the decision for us – especially when it comes to matters regarding our own spiritual life.  When cancer and heart disease struck a friend of mine early in his life, he had to leave his job because he was confined to a wheelchair, he was unable to speak well enough to communicate to others, and he no longer had the stamina to do more than the ordinary, every day activities we so often take for granted.  My friend was angry for a long time.  Angry with God, whom he blamed for allowing this to happen, angry that he had to endure another "disability" in his life, and angry that he had to give up something that he truly enjoyed.  Finally, after much screaming at God, soul searching, and eventually being able to just surrender the whole situation to Christ, some peace and comfort came into his life.  He realized that he had to allow Jesus into every aspect of his life, even the parts of his life that seemed unfair.  When Christ was asked to enter that place of anger, sadness, and misery, a peace came over my friend that he had never experienced before.  He suddenly developed a renewed sense of purpose and meaning in his life.  He realized that he still had a road to build that would lead him somewhere.  

My brothers and sisters, we are all ‘possessed’ by something in our lives, and we are all in need of healing.  Change never comes easy, but may we follow the example of the man from today’s Gospel in proclaiming to those around us, just what the Lord can do with our lives!  When I was a little girl, I remember making a homemade kite to be able to see exactly how far up Heaven was.  I must have used about a thousand yards of my grandmother’s knitting thread for the string.  I let that kite out as far as I could on that string.  So far in fact, I could not even see it anymore.  But I knew it was there because I could feel it pulling on the line.  If God is there speaking to your heart today, you know it.  He will pull on the strings of your heart just as He pulls on mine.  Today and every day, someone needs us.  Someone needs our affection, our patience, our love, and our understanding.  That someone may be a family member, our best friend, our worst enemy, or someone that we have yet to meet.  But that someone has a deep need: To know that there is love in this world in which they live, to know that our Lord is a good and loving God, and to know that we can live forgiven.  If we allow God to pull on the strings of our hearts, if we are willing to give up the things that ‘possess’ us the most - then the roads we build will not only lead us somewhere – they will bring us that much closer to Christ.
A-me-N 

(пісня)